|
Під розлогим в’язом зі шептами «че-ша-ща», завсідник тієї кав’ярні, що означа місце – позаяк є дерево, хай то в’яз або вільха – адже зелень переживе і вас, я, себто – аніхто, уселюдин, один зі, підсохлий мазок д’нієї з живих картин, малева пензля часу, який дібрав зі збідненої палітри дещиці жизних барв, сиджу, шелещу газетою, думаю, на якій натурі усе це писано? які такі неназвані, безпритульні контури небуття ми відтворимо в літніх сутінках – в’яз та я?
|