|
Бенедетті Кравіері IЛоже червонодереве в приватній квартирі в Римі. Під стелею пил і кришталю острів. Жалюзі захід сонця вподібнив рибі, сполосованій на луску і остов. Ставлячи босу ногу на теплий мармур, тіло руша у будучину – вдягтися. Крикни мені «замри» – я б заціп, як гамір міста в часи дитинства, з лицем щасливця. Світ постає зі наготи і складок. Більш у них і любови, аніж у лицях. Як і тенор у опері наостанок тим і солодкий, що зник в кулісах. Проти ночі, синє око полоще свій кришталик сльозою, напучує у сіянні. Місяць у головах, буцім порожня площа: без фонтану. А кам’яний, принаймні. IIМісяць тиші у маятників (в серпні метка і жвава тільки муха в гортані висохлого графина). Цифри на циферблатах схрещуються, як жала прожекторів ППО у пошуках серафима. Місяць запнутих штор і зачохлених стульців, пітного двійника зі дзеркала над комодом, пчіл, до моря роями і минув улій, щоби медом покритися сутозлотим. Зглянься бо, вітерцю, скинься над анемічним м’язом, бався кужелем сизих підпалин. Безпритульному торсу і обом граблинам особливо приязний вид розвалин. Та і ті в євреєвім «р» відразу упізнають себе; тільки траченим формам слинний розчин у поміч, допоки Часу варварське око обводить форум. IIIЧерепиця горбів у пекельнім опівдні літнім. Хмари, що ті янголята, – так невагомі тіні. Так булизі за щастя гріх зі блакитним спіднім довгоногої феї. Я, співець нісенітні, зайвини, відсебенькок, бокую, крадусь в надрах вічного міста – дражню світило, що послало цезарям їх незрячість, (заочі б стільки промінь сліпило і сусідні усесвіти). Площі пательня, соло сонця. Власник «веспи» домучує передачу. Я, рукою за груди, де похололо, пошуму літ облікую здачу. І, мов книга яка, листя аркушами – оливі лавр шелестить на витлілій балюстраді. І Колізей, буцім череп Аргуса, пам’ятливий, і линуть хмарки, як спомин табунника, зі западин. IVДві молоді чорнявки у книгозбірні мужа тої, що чарівніша. Два молоді овали зблизилися над книгою в сутіні, мовби Муза пояснює Долі те, що надиктувала. Шелестіння паперу, червені крепдешину, етер відгонить лавандою, цикламеном. Перейначений зачіс; і лікоть – на мить – в вершину, готову віддатись вітрам натхненним. О, коричневе око всотує без зусилля ревні відтінки меблів, штори, плоду граната. І пильніш воно, і ніжніш за синє. Та синьому – і того занадто! Синє, власнику в поміч, напоготові суть речей порізнити і сутню решту (тобто, час і життя), риси нові й спадкові. Так орел розгледіти прагне решку. VЗвуки рояля в годину обіднього безгоміння. Тиша поснулого в ній провулка виграє у бемолях, як у лусці рибина; сепії пріллю і штукатурка схлипне, зяброю буцім в ріні, віддихом серпня, і, у гарячій горла холонучи порожнині, перлом розкочується Горацій. Горі не звів я на горе хмарам річ кам’яну, аби їх жахати. За своє, чи ще чиє – «незабаром» взнав я у букв, у чорнила фарби. Так задрімують у обнимку з «лейкою», вкоськувати мінливі сни і бачитись щоб у знимку згодом, оговтавшись в перспективі. VIОбійми це повітря, як віти місцевих піній: у пальцях – не більше, як на склі, на тюлі. Та сизіють у хмарах і пера сині, і ніяк не боги ми в мініатюрі. І тому ми щасливі, бо нікудишні. Далі, висі тощо плоті недоторканні. Тілом гордують ирії, як не крути педалі, і ні краю-кінця у цім безталанні. Притулись-бо до портику, скинь бахили, передпліччя обдасть кам’яна прохолода, і дивись, як сонце спадає в сади і вілли, як вода, наставниця красного слова, в свердловині іржавіє й тхне юрою, вторячи німфі, що дме собі в окарину, цівка у цівку: що є сирою і обіцяє лицю руїну. VIIУ вузеньких вулицях, де нівроку торопіють думки, в звивині вікопомній підупалого в розмислі світу мозку, де, то рвійні, то півпритомні, ледь волочачи з площ свої черевики, повз фонтани, фонтани, повз церкви, церкви, – буцім голка шаркає край платівки, уникаючи будь-що зупинки в центрі, – тішмось якмога з мізерій дробів неспростовно конечного, безутішні в жазі довершености, подоби цілого. В човганні по булижні підошов і відлунює невмируща серенада, якою година она зазиває будучину. Ніби який Карузо кличе пса, що тікає від грамофона. VIIIБийся, свічний язичку, будь-що – будь собою, тріпочи, колиханий видихом вуглекислим, світись – друже аркуша! – над чередою літер чорних, напучуй їх черги смислом. Ти освітив стіну, шафу, сатира в ніші – більше поверхонь, аніж покриє почерк! Он цівки твого кіптю витають, вищі задуму автора цих торочок. Втім, імен однострої ти порядкуєш зримі; вічним пером, в пам’ять твоїх субтильних пасій, ком – на заломі тисячоліть у Римі я виголошую: «ґніт», «смолоскип», «світильник», і ні крапки, – і зір у кімнаті ось призвичаїв. (Розписавшись, перо мало що в ній змінило.) О, скільки світла щоніч і сяєв в цій настоянці мороку і чорнила! IXШкаралупиння бань, дзвінні остови карколомень. Колонади в прямих колінах млість полуднева. Яструб у головах, що квадратний корінь зі бездонного, як до молитви, неба. Світла ужинок більший, ніж сіє світоч: тіло ще найде сховок, а тінь – пропаща. Річ у широтах, де вікна усі на Північ, де більше п’єш, що тихіша вдача. Північ! гігантський айсберг, вмерзле в лід піаніно, мітини віспин кварцу в гранітній вазі, немічна дати ради поглядові рівнина, десять грайливих пальців милого Ашкеназі. Годі туди виставитись кордону. Тільки перо в когорти букви шикує руба. І брова позолотою, буцім обрій, на заборону заломила дугу, і темніє очима люба. XСамотина. Страхи, й ті – самочинні. Ватяне одіяло безформніше, ніж Європа. М’яту зодівши куртку, в стібаній сорочині, щось іще відбивається у дзеркалі гардероба. Спиймо чаю, лице, щоб розтулити губи. Простір обклався стінами, як оброком. Сойки спурхнуть і покинуть купи піній, – від кинутого ненароком погляду збоку. Рим, чоловік, нотатки; буквиць хвости пацючі й ради нема охвістю. Так речі вільні канути у перспективі – паки, тут вона бездоганна. Так в льодах Танаїсу, пропадаючи з виду, тремтячи тілом, сушеним лавром над чіл, по насту бредуть за межі, поза наділом всякій великій державі, часу. XIЛесбія, Юлія, Цинтія, Лівія, Мікелина. Бюсти, місця причинні, стегна, колечка ворсу. Опечена небом, податлива в пальцях глина – плоть, що прияла вічність, як анонімність торсу. Ви – джерело безсмертя: вас запізнав нагими, згодом стають катулом, статуями, трояном, августом й таким іншим. Лічених днів богині! Вам охочіше віриш, ніже яким днедавнім. Слався, круглий животе, лядвія в знаді ревній! Білий на білім, візія перецвіту Казимирових мрій, я, пересічний смертний, серед ночі й руїн – ребер білого світу, нетерплячим ротом ціджу вино з ключиці; неба бліда щока, зоресвіт-цяти, і куполи догори, як соски вовчиці, що зцідила їх близнюкам і лягла поспати. XIIНахились, я на вушко Тобі нашепчу це: я щиро вдячний за все; за курчачий хрящик і за стрекіт ножиць, що тнуть окрайчик пустки мені, бо вона – Твоя. Не біда, що чорна, не біда, що в ній ні руки, ні лиця, ні його овалу. Як незриміш річ, то куди ясніш, що вона давно уже існувала на землі, і, певно що – наверху. А були і більш мого Тобі завдячні? Тільки те тримається на цвяху, що навпіл не ділиться без остачі. Був у Римі я. Світло лилося – так, як і не марилося обломку! На сітківці моїй – золотий п’ятак. З ним і матиме мла мороку!
|