|
Мої вітання і тисячоліть по тім. Терпів і ти у шлюбі курву. У нас удоста спільного. Еге ж, навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки, шпана зі шприцами в сирих під’їздах, розвалини. Я, зайда і блукалець, вітаю твій, в пилюзі, бюст у тиші галереї. Ах, Тиберій, тобі нема і тридцяти.В лиці є певність, радше, у слухняних м’язах, ніж будучім їх суми. Голова, ще прижиттєво скульптором відтята, є, сутнісно, пророцтвом щодо влади. Усе, що підборіддя нижче, – Рим: провінції, відкупщики, когорти, рої малечі, цмоканню шорсткого тобі учéні – в дусі насолод вовчиці, годівниці крих, – і Рема, і Ромула (Одні і ті ж уста! і лепет, і солодке щебетання зі складок тоги.) У остачі – бюст, як символ упередженості мозку до стану тіла. Плоті суто, і імперського. Пиши ти свій портрет, це малево було б суціль зі звивин. Нема і тридцяти тобі. Ніщо в тобі не силує сторонній погляд. І навпаки, твій отверділий зір аби на чім не стане зупинитись: ні на якомусь зі облич, ані класичному пейзажі. Ах, Тиберій! Яка різниця, що там бубонять Світоній і Тацит щодо причини жорстокости в тобі! Причин бо і нема, одні лиш наслідки. І люди – їхні жертви. Зосібна, у катівнях, де усі – всі зізнаються, – даром, що зізнання після тортур, як сповіді в дитинстві – одноманітні. Більше таланить далеким геть від істини. Ніколи вона не возвеличить. Будь-кого. І, безумовно, цезарів. Принаймні, ти видаєшся вдатним захлинутись скоріше у купальні власній, чим тонути в думці. І чи не сама бо жорстокість є попихачкою долі, і долею речей? в падінні вільнім простого тіла в вакуумі? В нім завжди опинишся, заледь почав падіння. Зима. Сувої, сутолоки хмар над зимним містом, ніби зайвий мармур. Куди подалі мимо плинний Тибр. Фонтани, які б’ють у той бік, відки ніхто не гляне – ні крізь пальці, ні примружившись. Не та часина! Й за вуха не утримає ніхто скаженого вже вовка. Ах, Тиберій! Хто ми, тебе щоб ганить і гудить? Ти був чудовиськом, ба – незворушним чудовиськом. І поготів чудовиськ – не жертв, либонь – природа і плодить за власною подобою. Й навзаєм – приємніше, коли або-або – то нищитися виплодками пекла, ніж неврастеніком. В свої під тридцять окаменілий – з кам’яним лицем, зуживаним зі два тисячоліття, ти маєш вид бувалої машини руйнації і нищення, а не раба страстей, провідника ідеї чи ще чого. І берегти тебе од вимислу, що боронить дерева від листя, з його комплексом незв’язних, та неугавних нарікань юрми. В безлюдній галереї. В тьмавий день. Вікно, залапане зимовим світлом. Шум вулиці. На якість просторіні ніяк уже не чулий буцім бюст... Облиш вдавати, що недочуваєш! Я теж сахавсь прожогом, уникав того, що трапилось і обернувся в острів з розвалинами, чаплями. І я чеканив профіль свій з помоги лампи. Вручну. І, щодо сказаного тут, то у моїх словах нема потреби – і не по тому якось, а тепер. І що, коли це прояви прискорень історії? довершена, утім, потуга висліду передувати дії? Плюс у суцільнім вакуумі – що не гарантує бажаного сплеску. Покаятись? Переверстати все? Піти зі иншої, скажімо, карти? А чи є сенс? Радіоактивний дощ поллє не гірше нас, ніж твій історик. Хто слатиме прокляття нам? Зірки? Чи місяць? Не в собі від незліченних мутацій, рихлий тулубом, одвічний терміт? Можливо. А учувши в нас щось отверділе геть, і він, негайно отетеріє, перерве буріння. «Бюст, – видасть він говіркою розвалин і м’яза отверділого, – бюст, бюст».
|