|
О, аніяк не втіха, а жура під’юджує подати опис вази. Шумують у вікні розлогі в’язи. Утім, дедалі дужче тягаря обтяжує усе, що зіскребе перо зі животвірних зел колоди. Співати оду витівці природи, достоту, що оспівувать себе. Пак, і духовні скріпи, гожі тіл, в собі хутчій, ніж інде і дедалі, м’які до перепон, які одтіль скляніють на виду – у задзеркаллі. У тім і річ, що глиняний горщок. І те, що він недвижний – органічно. Та здвиг наразі виявився в тім, що природа глини здужує скачок у штучний світ. І радує ураз бездушшя уособленням, що ментом усотується оком зі предметом, гадаю я, відмінним цим від нас. І абрис воза з конями в умі, або парсуни писаної міна, сприяють люду, творені людьми, себе і сторонитись самостійно. Антична зала з сутінню в меню. Вікну пасує міццю мускул Штробля. Опуклина склепіння, що голобля, йолозить об потилицю мою. У кулі або копії яйця, мені чужій, як Сиріус, Канопус, несамохіть угадується глобус і всесвіти без краю і кінця. Отож сную, петляю, що мушва по скроні, перед кратерами сими, окіл яких багром шпиняти рими, метафори шпигати підмива. Об чім я, врешті? Чинна паралель зі щезлим у безодні астронавтом своє бере. Противлячись півправдам, кажу отак: за тридевять земель малію духом, гибію у млі дедалі сам, як річ яка з музею. Нема жалю по втраченій землі, ні смерті, ані жаху перед нею...
|