|
Позаяк у мистецтві поезії годі без слів, я, один зі глухих, плішуватих, похмурих послів другорядних держав, драгоман етикету, – не ґвалтуючи мізку в потузі на лоск, сам собі подаю свою одіж, спускаюсь в кіоск по вечірню газету. Вітер листя мете. Ліхтарі на стовпах, як міраж, в цих понурих краях, чий епіграф «на дзеркало зваж» за сприяння калюж обрамляє ілюзію статку. Навіть злодій, що крав апельсин, амальгаму скребе. Втім, жадання, з яким оглядають себе, – не влаштовує згадку. В цих понурих краях все на зиму лаштується: сни, тюрем стіни, крій пальт, убрання молодих – білини її віхол, напої, секунди, їх стрілки. Гороб’ячі кофтини зі плямами лужних жалів; пуританські завіти, білизна; в руках скрипалів – мов зі дерева грілки. Край копалин і пнів. Уявивши об’єм валовий чавуну і свинцю, чуманієш; не йде з голови самовладний уклад, канчуки і багнети для тями. Та сідають орли, як магніт, на залізо з усюд; навіть плетені крісла тримаються тут на гайках зі болтами. Тільки риби в морях знають ціну свободі; та їх оніміння нас ніби схиля до творіння своїх етикток і кас. І тирчить просторінь прейскурантом. Час є витвором смерті; цей дойда в тілах і речах, спожива їх сирим радше овочем, чим у борщах, когут вірить курантам. Часу звершень годити, воліючи горніх одлунь, очевидячки, тяжко. Попорпавши суконь красунь, бачиш те, що шукав, а не досі невидані диви. І не те, щоби тут Лобачевський замовив слівце, та розсунутий світ має звузитись конче, і це, це – кінець перспективи. Чи то мапу Європи поцупив плюгавий агент, чи то шостої п’ятеро часточок світу аж ген як далеко уже; чи люб’язну яку чарівницю вороги стережуть, але як утекти – ні гу-гу. Сам собі наливаю кагор – не гукати ж слугу, – і почісую кицю. Чи то кулю у лоб, як у похибки лігво – перстом. А чи шаснути геть, куди очі, сучасним Христом. Та і хто їх різнить, з п’яних віч, у обіймах морозів, кораблі й паровози? Тим пак не дійме тебе стид: як від лодії водам, так рейкам не звидіти слід від коліс паровозів. Що опишуть в газеті у розділі «Будні судів»? Вирок прийнято до виконання. Отут поготів обивателя око узрить в олов’яній оправі, як людина лежить долілиць проти цегли стіни, та не спить: не роїтись у черепі сни продірявленім вправі. Зір цієї епохи сягає корінням у ті тучі літ, негодящі у повній своїй сліпоті ліку випалих з люль по калюжах епох і баюрах. Далі смерти і чудь білооко не сміє сягнуть. Жаль, що блюдець удоста, а ні з ким стола крутонуть, ані бити їх, Рюрик. Взір цієї доби – це офіра зигзиць їх ловцю. Не по древу умом розтікатись від неї гінцю, а плювком по стіні, і не князя будить: динозавра. Довершити рядка, ба, не вирвеш у птаха пера. Голові, – що сокири чекати безвинно пора, що зеленого лавра.
|