|
Одна з падучих звізд, тим паче астероїд піймає на собі осоловілий погляд. Дивись, дивись туди, де овид вічі млоїть. Там вирви в цілині лісистій очевидні. Чимдуж зі точки «А» там потяг на рівнині спішить до точки «Б», яких нема в помині. І витоки, й кінці життя там гейби втяті. Незримі там мерці, незрячі ледь зачаті. Не так у віщих птиць. А ті дивакуваті. Звечір’я там рояль дає мізкам бемолі. У шафах піджаків там їсти й їсти молі. Заціплий дуб комусь кива у лукомор’ї. Калюжі у дворі там більш обох Америк. Матусі без батьків там возять донь у скверик. Там невгомонний Терек шукає третій берег. Там дідуся впритул пильнує ревно внучок. Понині до зірок там запускають жучок та офіцерів, зі шоломів непитущих. Там кріп до фібри зел зворушує петрушка. Бджолиних крім "capell", озерно піє щука. Оригінал щадить там копія безрука. Узимку там садам трублять гіпербореї, і ребер більше там у тої ж батареї в під’їзді, ніж у дам. Ба, ані однієї не мацало так рук, заціплих і поквапних. Ганяють там чаї, ламають зуб об пряник. Там чатник п’ястю стис вві сні багнет-тригранник. Від цівчини дощу сірник там чахне в жмені. Там скаляться «свої» у дверях пики чемні. У рибної луски там кольори консервні. Там голосують «за», умивши руки свійськи. Там лики у церквах коптить імла азійська. Сусідам задає порою чосу військо. Там безова цвітінь буяє в палісаді. Пивна усенський день лежить в глухій осаді. Як перші – нітелень, то галасують задні. Там вітер завива уривки давніх арій. Пшениця там з герба втекла, пішла в гербарій. Там хащі, тьма куниць і решти цінних тварей. Там, лежма горілиць, і плоскій полотнині ви кидаєте тінь, як пальма в Палестині. Тим паче – уві сні. І, на манір пустині, подолує мушва там розсипи цукрові. Міста стоять, немов їх рилом свин посовав, і мапа світу там пістрява, що корова, що мукає з бугра на захід сонця. Низом оддалеки завод димить, гримить залізом, тверезим без нужди і змія друзям злісним. Там чути «ох» сови, а пугач знову винен. Вождя хапа правець під оплески осичин. Пласкі думки тим пак жахає вигляд звивин. Там червоніє стяг, злигавши серп і молот. Іржею взявся цвях і лан абияк полють. Латають там по швах великий план і порють. Там інших чудасій, дивин узріти годі. Пейзаж непоказний і муть на горизонті. Там колір сіризни – колод і часу в моді. Я ріс у тих краях. Пропонував «закурим» їх кращому співцю. Був на увазі тюрем. Співав свинцю небес і айвазовським бурям. Ось дуба дам, гадав, – нудьга дійме чи туга. Умру не від руки, то на руках у друга. Ба, не розрахував. Як квадратуру круга. Дав маху, далебі. Еге ж, театру задник поважніш, ніж актор. А далечі – буланих. Передні ноги цих не дременуть од задніх. Мене вже там нема. Означеній пропажі дивуються хіба горшки у Ермітажі. Моя відсутність там прогалин у пейзажі значних не спричиня; а ту, яку лишаю, затягують мохи або пучки лишаю, гармонії тонів не рушачи, гадаю. Мене вже там нема. Давно й небезпідставно. Хіба не дивина – чекати на заклання, вдавати барана, дратуючи тирана, блазнюючи? Атож! на все свої закони: я жлобства не любив, не цілував ікони, і на однім мосту чавунний лик Горгони в краях тих уважав щонайчеснішим ликом. Зате, пізнавшись з ним у істинно великім утіленні, своїм не похлинувся криком і не окаменів. Я чую Музи лепет. І бахроми ниток у пальцях Парки трепет: мій вуглекислий дух поки-що небо терпить, і без кісток язик смакує звук, і знаки кириличні взнаки в нагоді для подяки. На те і язики, лунали щоб усякі наріччя. Далечінь я бачу в чистім виді, не місце в ній стовпу, фонтану, піраміді. У ній, як по мені, нема потреб у гіді. Скрипи моє перо, і кігтик мій, і костур. Не понукай цих строф: по вісь в лайні, достоту, епоха на колесах не здожене босоту. Кажу, як на духу, вам, грече і варяже. Подолую шляху, а там як карта ляже. Скрипи, скрипи перо! марнуй папір, ледаче.
|