|
Навідав попіл я. Еге ж, чужий. А впав у вічі, візіями надив, хоча між нас межа, і пріч межі... І жадної в нім копанки алмазів. Лиш морок відусюди наповзав. Гримів трамвай. А сніг іскрів на дроті. А падаючи в попіл, вищезав, як на щоки моєї теплій плоті. І мов не тратив попіл той тепла на дощ і вітер, віючись до маєв. А вітер запевняє, що дотла, бодай і недалеко розвіває. Еге ж, уявні, вутлі ниточки взаємин удає оте стремління, хіба за натяк датися взнаки. Гризоті, пак, неясного сумління на майва ман, на милиці калік. У ній, еге ж, – ітиметься за поміч безногому зі пошуками ніг, ловцю сніжинок поночі – навпомац. Еге ж, нічна полуда і мені навіює, куди твої витії: не все почезне безвісти в огні, що і малої декого надії збавляє, і остач житечних сил, що піддає єство поталі, мукам, смакує смерть єства – на свій копил жадає порахунки звести з духом. Згорають і цілком. І у чаду пекельнім ними лишеної влади сотати мусять попелом сльоту і місивами твані вікувати. І попелища доста чим ріднить. Ріднить бугри лискучий наст над ними. Увічнює і мармур, і граніт удатних убачати їх відміни. У тім і річ, якщо дощів пора, і сходить ніч, і небо блідне де-де, а зелені ніякої з бугра не каже світло денне, світло денне, – і саме впору думці, менше з тим, дійти ураз, коли вже умирає, дійти ураз, коли згорає дім, і поготів – єство людське згорає, і разом все пропало: мрії, сни, і на трамвайних колій повороті бугор не зеленіє щовесни – то попіл і тяжітиме до плоті. Навідав попіл я. Той умлівав, безживний геть. Инак явив би тіло. За рогом торхтів у млі трамвай. Щось блимнуло. І знов усе затихло. Еге ж, вогонь взяв тіло, і – агов, а ніч гнітючі речі шепче вуху, мовляв, зійшов у попіл дух його, і жах – неусипуща форма духу.
|