|
М. К. Ти пізнаєш мене за почерком. В нашім ревнивім царстві все під підозрою: підпис, папери, числа. Діти, й ті вередують в подібні цяці; ліпше у лялі. От я і розучився. Тепер, коли око подибує цифру дев’ять у запитальній шийці (ранішню, зо півлюстра) чи (за опівніч) двійку, я пригадую лебідь, яву її з-за куліс, і пудра з потом лоскочуть ніздрі, немовби запах набирається, як телефонний номер або – код скарбничими. Ба, як горів на злаках і серпах, я у чімось таки зекономив! Урешті, ця дещиця особлива. Решта ліпша хрусту купюри, сльоза – наперсниць. Коштує і шовків шкіри, а сива грива далебі далеченько лишає вершниць. Адже справдішня подорож, ти моя амазонко, починається перше, чим вискрипнули мостини, позаяк губи пом’якшують лінію горизонту, і на ній ні півнатяку на тривкі гостини.
|