|
Потяг із пункту А, витікши зі труби тунелю, впадає у розпоясане ирієве широко, узяте біглими зморшками, чиї лоби, буцім купчасті юрми, збились в чалму пророка. Ти стрінеш мене на станції, розштовхуючи тіла, і каре сонного «мусора» вбачить у мені дачника. І навіть місяць не звідає, які тут у нас діла, задивлений у вікно, мов у кінець задачника. Тут б’є ключами будучина, і ми – її копачі, неутолимим роєм ген за морями табором унаслідок семафору й пітного морзе в чім мати родила, битим марячи мармуром. А літ і літ опісля, щойно нас у товпі гукатиме їх дозір, за образом і подобою, ми прикинемось мертвими, пилом пласкій стопі: пустки оригіналу ратуючи за копію.
|