|
Теодорі Л. Дзвони досі непогамовні у місті тім, Теодоро, не в етері ти мовби розвіялась пропелерчиком сніжинки, і виникаєш в сутіні, як сяйво в млі коридору, прямуючи до майдану з мармуром «друк.машинки», і ми встаємо з-за столиків! Кочівника і осілих різнитиме змога спити одної вологи двічі. Я не кажу за янголів, я не кажу за сірих, в яблуках, більше мого спраглих на бруковиці біля фонтанів! Ба, безкрая пустеля за горожею в’яже рейки у жмут вокзалом! Ото струмінь і захлинається, пустомеля, негодящий своїм, далебі, вокалом до твоєї краси! Бо міста, Теодоро, щирі зайве не менше нашого і хочуть щастя, плюс неабияк важать відтінки шкіри, зачіска, витонченість ступні, зап’ястя. Бо поволі стаєш отим, що волиш зблизька дивитись. Зі пристрастю спадкоємця джулій, октавій, лівій, Рим услід тобі задивився, буцім гульвіса-витязь: що тягліші вулиці, довше міста щасливі.
|