|
В. Герасимову Гілля глодин, що захльостує литі-ковані ґрати. Безкінечність, що вісімкою ровера принюхується до коридору. Просторінь поглинають літаючі апарати, і легені тут не при ділі, скільки не сіпай штору. О, взірця тинькування – місячної парсуни гідний, іч, – із-за тріщинок ніяковий в браваді з громовицями флігель! за оруди рудої дюни віднаджений од єдвабів блідої морської гладі. Те і чіпає серце – і душу – в окаменінні Амфітрити, тритонів, нівечених знічев’я тіл, що самі краєвиди украй нікудишні, що фронтон – пристановище, далебі, кінцеве. Ось на що уповали жанни, ядвіги, лялі, павли, тезки, євгенії, ледарі і чистоплюйки: таким дзеркалам ось бажані, у них і попоявляли грудей напастям, як губ під ті поцілунки. Багато хто – ба, усі! – у світі вітрів-етерів варті митей любові, бодай їх і духопелив, не збавляючи обертів ні в стратосфері, ані в штучному поготів вакуумі, пропелер. Цілував би їх гаряче, затяжним, як стрибок в порожню за люком, мокрим французьким способом! Ба – й кокарду б заклав був за звізду в головах – зі повітряним хай цілунком, і воскреснув, пригублюючи, наче десантник, мапу.
|