|
Як давно я топчу, видно по каблуку. Павутинок і пальцем не збути з чола. Те і тішить з гулкого кукуріку, що одлунь нагуля. Ба, і чорні мислі годі зібгать у пук, як пасмо, укоськане в сум’ятті. І дедалі нічому снити, нітити згук, збутися, нидіти у смітті часу. Убогий квартал в вікні око так і мозолить, пак упізнає з нісенітні снів фізію пісну, а не инак. І круги витинати, бач, спокуша, мов шамана, вертіти клубок; опоясує пусткою, щоб душа знала дещо, що знає Бог.
|