|
Є. Р. Остиг киселевий берег. Никне у молоці утопаюче місто. Видзвякуються куранти. Свíтелка з абажуром. Янголи-вістовці галдять, як юрмою вибіглі з кухні офіціанти. Я пишу тобі це зі другого боку землі в день народин Христа. Віхоли тлумовище за вікном ошелешує щирістю «ай-люлі»: літ сувої вибілює. Тисячний онде витче вдруге. За чотирнадцять зим. Канула середа, завтра – четвер. Будучі роковини нам, боюсь, пригубити з льодом не випада, оним робом збавляючи і морщини від істерик щоки; в просторіччі – в застіллі з Ним. Отоді і зобачимось. Як зоря – селянина, ідучи крізь стіну, слух ятрить і одним пальцем сон чулого піаніна! Буцім хто осягає там буки услід азам. Ні – ази астрономії, задивлений у туманність власних імен там, де нас нема: там, де суму з’ясують у відніманні...
|