|
Сюзанні Мартін Бджоли не відлетіли, вершник не поскакав. В кофейні «Янікулум» нове кодло, а ляси на давній фені. Танучи в склянці, лід дозволяє двічі відпити ту саму воду, згаги не одолівши. Кануло вісім літ. Спалахували і тліли війни, тріщали сім’ї, в газетах мелькали рила, падали аероплани і диктор зітхав: «о, Боже!». Білизну годиться прати, а збути морщин не гоже навіть тепло долоні. Сонце над зимним Римом бореться голіруч з сизуватим димом; пахне палене листя, сяє фонтан, як орден, належний в обід мортирі за холостий постріл. Речі ото й твердіють, щоб в пам’яті не позбутись місця; та в перспективі канучи, не згукнувшись в ній, що двигає обрії, подолує років против в гонитві за чистим часом їх, без щастя і теракоти. Життя і без нас, люба, мислиме – пак не всує побутують пейзажі, бар, пагорби; їм пасує хмара у чистім небі над полем отих баталій, де статуї клякнуть, вражені звитягою ніг і талій.
|