|
М. Б. Сон не йде, як згадаю твій голос, а не скажу, що хмелію. Що, буцім, природніше. Ба і зв’я́зки не рівня м’язовій назі, кужелі, багажу під скліючими баньками, ні осорузі тряски речі з літами. Взятий зі м’яса, звук не зітреться внівець у роях молекул розрідженого етеру, хіба до скрух, поготів аніяких, як на халепу вторити казаному. Справна ще голова паморочиться, як вечоріє, гудить мороку, ніби платівка, нівечачи слова, і пальці навзаєм завадять смикнути голку, дати спокою звивині, – наче оддати честь полуді у формі нестач у змісті за повноти мелодії. Знаєш, існують десь речі, предмети, з такої міці прив’язями, що, зі вповань-надій праматері сущого, щастя родив тощо, природа у змозі зійти до дій і сумістити тум-тум фокстротів і крепдешин спідниці; муху і цукор; нас, в разі, кепськім украй. І піднести в ранзі до дивовиж Мічуріна. Як щуку, що домоглась блиску луски на пустій бляшанці, на виделці в руці. Позаяк, в переважний чин, висотує, не насичує, невтолима – в тілі здебільшого убавляє; нумо, згадай тварин в плейстоценовій пущі; ми – часточки змалілі крупного цілого, що в імлі вильне нам, як шнур телефонний, і динозавра упізнаєш хіба хребці. І дзвонити не має сенсу нікуди, хіба що у післязавтра, де озветься хіба інвалід – хіба як утратить кінцівку, подругу, душу, сам продукт еволюції. І набрати той номер, ба, що виповзти зі води на сушу.
|