|
Роберто і Флер Калассо І я попожив у місті, з будівель чиїх росли статуї, де по вулиці, з криком – «розтли! розтли!», жвавий гасав філософ, тряс бородою, і нескінченна набережна нітилась їх юдоллю. Тепер там сідає сонце, лагідне до камінь. А ті, хто мене помилував од гризні сумлінь, нині по засвітах. Ба, облизні знакомиті собакам, що на об’їдках нюх туплять у гонитві і схожі напастю з пам’яттю. Блики світила, сад; голоси даленіючі, вигуки штибу – «гад! йди геть!» на чужім наріччі. І годі розумувати. І краща у світі лагуна золотцем голуб’ятні сліпить зіницю, або сльоза. Людина, що доживає до того, що казна за віщо її любити, цураючись супротиву шаленої течії, криється в перспективу.
|