|
F. W. Шепчу «прощай», бодай кому-аби. Мани окрім твоєї, далебі, бо та, хіба кивнувши для гаразд, у відповідь долоні не подасть. І се, зі скла в уяві звівши куб, тріумф уже не голосу, а губ, що тої риби, котрі розтуля повітряною бульбашкою «ля». В акваріумі покій над усе, ані тобі сльози або пісень, і, у повітрі виснучи, рука наслідує ознаки плавника. Отож, тобі, чимдуж далекій від ще зімкнутих кінцівок нереїд, зі наших вод, скидаючи брову, речу холоднокровно у мокву, що згусток болю мізочкову міць переборов. Що пам’ять зі зіниць не виколеш. Що біль, заціпив рот, укрик тепер дійма моє нутро.
|