|
Я прокинувся з гуками мев у Дубліні. Удосвіта їх голоси ячали як душі, отак безнадійно згублені, що не годилися для печалі. Хмари брались над морем в чотири яруси, наче театр, годячи драмі, набираючи брайлем постскриптум ярости й немічі на осклянілій рамі. В мертвім парку сочилися млою статуї. Я осікся: я – дума, бодай і збоку. Три четвертини життя – як стадії упізнавань – до німого зойку й цілковитої скаменілости. Я був гостем у місті, де, без поради, уповні міг би, набравшись смілости, вмерти, тільки не заблукати! Гуки дублінських чайок! Кінець граматики, зауваги звуку до спроб упоратись зі повітрям, з я́духою праматері від праотчої зради й намог оговтатись – шматували дзьобами слух, як занавіс, требуючи звести довготи голосу нанівець, і почати монолог заново з чистої нелюдської ноти.
|