I«Скоро тринадцять літ, як соловей зі кліті вирвався і полетів. І ліки, на ніч зужиті, богдихан запиває кровицею кравчини, що шив на нього, відкидається на подушки, і, під спів завідного, поринає у сон, що навіюють колискові. Не веселі у Піднебесній і не святкові ці скрушні, розпаровані ці роковини. Спеціальне люстеречко, що загладжувало морщини, неухильно дорожчає. Сад наш хиріє, в’яне. Небо, і те шпилями поколоте, як огрядне тіло голого немічного (чию тільки спину ми і бачим). І я инколи поясняю сину богдихана природу звізд, напучую неборака. Листа від твоєї любої за підписом Дика Качка писано тушем на рисовім тонкім папері(маю щедру імператрицю). Довкола чомусь усе більше паперу, і менше рису». II«Хода у тисячу лі починається з одного кроку, – говорить приказка. Певно, саме його не дарує дорога додому, що відлічуватиме питомо далі тисячі лі. Особливо зі обліком лі від «о». Що одна тисяча лі, що дві тисячі лі – тисяча означає віддалі, й чималі, як за рідні пороги мова, і зараза нісенітні зі слова націляється і на цифри; насамперед, на нулі. Вітер несе нас на Захід, як жовте насіння, на радість стручку, що луснув, – туди, де стоїть Стіна. На тлі її подорожні потворні, немов отой ієрогліф, немов які-небудь инші нерозбірливі письмена. Рух у один бік видозмінює і мою голову на довгасту, ніби тому коню. Сили, що мав у тілі, пішли на тертя тіні по сухому колоссю дикого ячменю».
|