IЛистопад. Світило, здіймаючись натще, ще завмирає на банці соди у склі аптеки. Вітер прискіпується до цупких речей: труб, крон дерев, людини, якій невдержки. Чайки на огорожі, дзьобають щось жиди; неколісний транспорт повзе по Темзі, мовби сірою польовою, петляючи без нужди. Томас Мор видивля у незбувній бентезі правобережний обрій і вкоськує її млість. Блеклий погляд змагає міццю сталевий міст принца Альберта; і, будьмо зовсім чесні, ліпшим чином годі податись з Челсі. IIНескінченна вулиця, далечі наздогін, добігає ріки, упершись в залізо стрілки. Тіло сипле на землю кроки з бгання штанин, і дерева стоять, буцім черги, падкі до дрібки осетрини хвиль; цим, як мало хто, Темза вигадує щодо риби. Мряка застує оку трубу Аґрипи. Пильний зір, проникний сюди на сто літ вперед, узрить побурілий портик, сородний вивісці «бар» в чеснотах, чередичку барж, ансамбль водостічних флейт і бус біля галереї Тейт. IIIМісто Лондон прекрасне, а надто у дощ. Ні жерсть цій мокві не завада, ні кепі або корона. Лиш меткі в виробництві зонтів на честь учти клімату тут конкуренти трону. В сірий день, коли туго зі грішми, й тінь не тримається пліч і не піде назирці, в місті, де, в чім мла не мочай цеглин, молоко буде вічно біле на вогкім східці, можна, носом в газеті, зіткнутись зі шпальтою про роззяву, що переймав таксі; і лиш глядьма в абзац об тім, як болить рідні, у полегші зітхнути: болі не по мені. IVЦі слова мені диктувала не любов і не Муза, а непоквапний, кволо- звукий, допитливий, бляклий голос; я уявляв, чий він і куди гне. «Як жилось стільки років?». – «Як букві “г” в “ого”». «Як воно почувалось?». – «Залежно від дорожнечі». «Що для тебе на світі любіше усього?» – «Ріки та вулиці – тяглі, тривалі речі.» «Згадується минуле?» – «Якось була зима. Я гасав на санках, а мене продуло.» «Ти боїшся смерті?» – «Ні, це та сама тьма; бачмо, звичне й до віч її чорне сусло.» VПовітря, бач, розкошує, бере від життя сповна, що куди нам, живе собі голубою долею ирію, звіюючись над головою і ніде не кінчаючись. Зі вікна шпилі бачаться, труби, тьмавих дахів свинець; це – підвалин великого світу сира грибниця, де бруківка, учителька й годівниця, поготів означа і його кінець дочасний... Займається ранок, довозиться пошта... Тяжко увірити бодай уві щось, та, відколи є правий берег у Темзи, є лівий берег у Темзи. Це віри додає. VIМісто Лондон прекрасне, годинники б’ють усі. Серце хіба відстає від Великого Бена. Темза тече до моря, набухла, як повна вена, і буксир перед Челсі дере баси. Місто Лондон прекрасне. Иріями і вшир він пустивсь берегів її течії у пониззі. І коли в нім спиш, номери в телефонній книзі коловерті років, мішма сягають цифр астрономічної масти. І палець, що крутить диск зимної повні, зводить безбарвний писк «зайнято»; й кратніше засторога ця неминуча, чим голос Бога.
|