IЗбіг березень. Приємна дивина: роздався день. Нівроку й умлівіч. На часі впасти поглядові на прискіпливого ока варту річ. Стілець, скажімо. Бажано – впритул. Отож, зведімось з нього і дивім: в лещатах просторовості, що скул, крім просторіні гожих татарві, він біля метра сягу висоти і вширшки сантиметрів сорока, і роблений (для росту є сади) з підручних (бо докладена рука) коричневих матерій. Цю потугу воліють оминати в Царстві Духу. IIРіч, вміщена у простір, ніби в Аш- два-О, іде на ризик, не з відра узявшись той тіснити. Але ваш позір у бризки-витрішки не гра абиде. Далебі, між голих стін стілець, зате, як той наполеон. А що було б отут, аби не він? Етер, що коливав собі спокон пилинки. І позір їх віддаля легесенько б усотав, далі сам ковзав стіною, вікнами, після – пронизуючи скло, сягав би за, де ні речей, і просторінь яснà, хоча і дещо випукла вона. IIIЩо знак м’який у профіль, чи то пак, квадратиками – вісімка в анфас, стілець уміє виставитись так, що ваше око випередить вас. І вбачить порожнечу: межи ніг (коричневих – до речі, чотирьох) теж порожньо. Крутни його, трусни, всю одіж скинь, – що тій стіні горох. Там пусто. Ви у розпачі, – авжеж, ви дієте, бо вам не все одно. Скипиш, бува, убік його жбурнеш, та максимум, що виявиться, – дно. Фанера, пил, штирі, чия іржа на кіз зі ваших ніздрів не зважа. IVЧетвер. Стілець, утім, – анітелень. Стоїть, як стій, з учора. Ніби вкляк. Ніхто і не шукав його за день, не сів, ані не вивісив піджак. І простір, ніби сутінки бджолу, річ, що її давно не користав господар, обертає (у незлу вечірню мить) в коричневий кристал. Стілець – на дибки. Вперся чотирма. Погожий день. Б’є шосту. І за мить ви лаєтесь, що тут його нема, хоч онде, як укопаний, стоїть. І хто їх зна, якої ще мари навіяти не годні вечори. VМатерія гартується в борні, оспіваній легендами як слід. Для меблів утворився світ, чи ні, творець, утім, і їх заздалегідь уречевив – у оному числі, аби перелічити, для гаразд щось визнати чужим. І постелив матеріям не пуп’янки троянд, але цвяхи. Адже, аби не гвіздь, усе б, як є, розпалося мигцем на стійки, поперечини. Ваш гість не міг би користатися стільцем. Тож цілісністю, як і за пуху завсідника, річ дякує цвяху. VIСтільцю взнаки дається порожня плюс повні матер’яних розмаїть в пропорції простій: і маячня у шані там, де пусто вочевидь. Що зиску від полемік, на копил словес вітіюватих – у серцях і зопалу, коли казиться стіл на сороміцькі витівки стільця? До речі, стіл – сумлінна площина. А стулець – вертикалити мастак. І лампочку вгвинтити, річ ясна, він осідлає стіл, а не навспак. І, вниз пилком, заплетена стеблина, осяюючи инші меблі, зблимне. VIIНедільне пообіддя. Часу хлань стільця не уїдає так, як плоть їсть поїдом затято – і тіла, і до постав підігнаний шевйот. Стільцю не лячні вимахи сокир і полум’я багать не дивовиж. І повеням років наперекір, він випірне жвавіше, аніж фіш. Він за ужитком випередить гімн і мову, і свідомість, і матрац. Розхитаний, він дійде до підмін, які на око виявити зась. А голос віщий – виявить. Сиріч – матерія скінченна. Та не річ.
|