|
Вероніці Шильц Древко твоє зотліло, зотліло тіло, тобою і не нанизане у врем’я оне. Іржею взялась, хоча таки долетіла до мене, улюблениця Зенона. Ходики тíкають. І, сказонувши книжно, що рідота під корком, із-за облуди вони нерухомі, а ти нестримна і байдужа до скутої в них секунди. Хіба знала, яка на тебе розлука з тятивою очікує, давши раду собі тої миті, коли із лука була пущена зі заріч Євфрату? У долонь під опікою від морозів згубних, під дахом малознайомим, схожа, позеленіла в бронзі, зі вцілілим у юшці листком лавровим, – ти дедалі прискорюєшся. В пустелі не здогнати тебе, а тим пак – у пущі сьогодень. Позаяк незабутні, теплі ще долоні – і поготів, минущі.
|