|
Боячись розплескати, несу тім’яний біль каламуті зимного дня і хвиль олов’яної річки, що рінь несе океану, який нас розділив, як безоднею, що ураз запевняє око в нічев’ї мас. Як повідав гном великану. У посталому сторчма царстві, де часток міць уособлює дріб підметок, і погляд ниць, яким гравій у Новім Світі спитують в тверді, гріє спомин тіла твердого pro vita sua – чужого стегна тепло та сухий букет на буфеті. Автотабун гримить; кисень всотує і азот схожий з ліктем на смак, вуглекислий рот; світло ока допалось, як пил до свічного згарку. Голова болить, голова болить. Вітер пестить і колосить зболену голову мою в бурім парку..
|