IОсінь твоєї півкулі ячить «курли». На охлялій державі дає слабини підпруга. І, хоча вікно не закрите, кути в імлі до сорочки звикають, як центру круга. А як лампу ввімкнеш, хоч куди б доніс на самого себе, і перо – за свідка. І нема могили, рівняти ніс в піаніні невтішного Фредеріка. Сріблом повні з чужої казни й лани обдарує кошених лук купиння. Повернеш лице до стіни, і сни відти посунуть, як та дружина, навпрошки на задвірки, рвучи кільце конопель: та лахміть не сховати в лати. І тому, що всі на одне лице, тридцять трьох, як одного, не гріх кохати. IIЧерепиця фільварків і жовтий тиньк сумовитих обійсть, і карнизів брови. То колеса по вісь у багні, то кінь хвицне місяць коров’ячий гонорово. І мигають стоги, завалившись в Буг, і задкує вільшаник, п’ючи з корзинок; і в розораній хмарі свинцевий плуг не вістить полегші для піль озимих. У поділ, за вовнинки панчіх – реп’ях учепивсь потерчам, а кігтить, що кревник. На міцнющі нитки небеса про всяк зашиває дощем – і прощай Коперник! І кришталик тьмяніє, і никне геть тіло розсипом родимок в сукні з пíтьми. Нетривкий, ледь угаданий силует, ти не гожа упасти в чиїсь обійми. IIIРозумію, кохають і без надій, не навзаєм. І вільні, як син Кібели, цінувати імлу, і, лишившись в тій, сліпо тинятись пігмей і велет. Можна, цяту за цятою, ліпші з рис зі молекул двоїти пером сугубим. Чи відбитись в свічаді: мовляв, дивись, ти – це я; позаяк – а кого ми любим, крім себе? За талан, взагалі – мовчок: і гати, не гати на майбутнє греблі, те детонує, як бомба, що полишає неторканими лиш меблі. Не дібрати, від кого і хто утік: ані час, ані простір для нас не зводня, але, як його бути завжди, довік, нам обвикатись уже сьогодні.
|