|
Квіт у його божевільній магії-квітуванні, по якій у повітря за склом зім’ятий вид, з роз’ятреним «А», промовистим то гортанніш, то шепелявіш, то просто малевами помади, – квіт, що хапає за душу вас то пожадливо і шалено, то бліді буцім губи, шепотами «напевно». Що ближче тіло землі, онде як цікавезно: як роблені такі речі, де волить потойбічність тканині їх обережно кроїтися без лезва – що менше тілесній, то ладніш одушевитись, як варіант обличчя, вільного від гримаси відвертости, або зірки, що спекалася від маси. Вони стоять перед нами вихідцями далека, де годі вигóд, крім оказії перецвіту, припросин до втілень – у краплю на денці глека, в угіль, сигнал радиста, шматок батисту, у квіті; буцім «сезама» примха тому причина, вдивлені вони в нас невидющими очима. Квіти! От ви і вдома! У збавленім напріч фальші будучім, в прісняві скла пузатих ваз, де впору яріти, позаяк далі розпад, рої молекул, так званий запах, чи блідніти на шепіт «пестик, тичинка, стеблі», до повного сказу тиньку, оціпеніння меблів...
|