|
Чи то – місячний кратер, чи то – колізей; чи – ті таки гори. І чоловік у пальті бесідує з чоловіком з патерицею у правиці. Неподалік собака шукає їдла в смітниці. Об чім балачки, покіль невтямки. Видать, мітять високо; по всьому, предметом є благодать і стремління до істини. Цікавитись невтолимим покликом – неодмінна річ у бесіді з пілігримом. Скелі – або фрагменти стовпотворінь – втопають у дикій рослинності. І уклін голови пілігрима засвідчує в німій сцені смирення – що всьому світові, що місцевій фауні, зокрема. «Так», запевняє ця поза, «дарма, що колеться». Годі її в серцях остерігатись. Колючість – один з питомих о́знаків у поверхонь. Візьмімо чотириногих: їх вона не турбує; і нас не повинна, бо ніг у нас менш удвічі. Місяцеві, либонь, смішки – ці ніжки-ріжки. А тут, куди щонайдовші тіні кида минуще, колючість дає підошві, а босій – то і подавно – менше зважати на прикрощі. В принципі, щем садна ратує за теперішність, себто – всякчасну чулість дражливої епідерми. І я відмовляюсь взутись». Видимо, це у горах. Або – у руїнах стін колишнього городища. І руки, які схрестив на грудях той, у пальтині, указують на затятість. «Так», каже його поза, «в принципі, дах на хаті наслідує у будові деякі риси гір. Чим, без хвали оселям і докорів на позір задерикуватим скелям, єднає нерукотворне з засадами геометрії. Най зі ухилом в конус остання й перемудрила. І здалеку та ж гора схожа на дім селянина, хижину злидаря зблизька. Дурня, буцім оп’янінням навіювана подоба плинного зі постійним, теперішнього з минулим. Не кажучи – мимохідь. А щойно ви – пілігрим, ви певні заздалегідь в планиді, що рає спині радше бути слугою того, хто ступає вслід, ніж гравію під ногою і марева попереду. Марева, ті завжди зголошуються майбутнім і говорять «іди сюди». Але досить вчастити до марева кроку – воно убуває, рідіє, знімаючи поволоку з минулого: ті ж крутосхили, ті ж остюки. Тому я тут у взутті». «Ви тут йому завдяки, – не погоджується з ним пілігрим. – Дивуюсь чутому, намагаючись. Я міг і обманутись у цяті, у плямі в мареві, рядженій в давнину». «А ми – її два відлуння. Два вкупі й дають одну теперішність. І це, зауважу, в ліпшім разі. У звичнім обом нам – гіршім, ми й не означимося. Ні пензлем, ні олівцем або голкою майстра, – не стребувані митцем. Ба, чаруючись грою серпанків, даллю, око маляра вправі понехтувати деталлю, – тобто моїм та вашим у ній існуванням. Ми, – не важимо у пейзажі, як ті пироги куми. Що нині, що у майбутнім. Ані у їх гібриді. Пейзажі є неминуче минулим у чистім виді, коли воно ще нічийне. Коли його колір – чин речей, що спростовує далечінь за звичне тій деспотичне порядкування тілом по-свійськи. Тому минуле буває ще чорно-білим, коричним, темно-смарагдовим. І, убране в кольори, спитує свій чар на малярі – і абрисами гори, і овидом на руїни. І віддамо Джованні належне, адже Джованні завважив у нім, принаймні нас, нехай обірванців, – не Альпи, не Древній Рим». «То ви – посланець минулого?» – нервується пілігрим. Та співбесідник умовк, мавши на оці бублик хвоста цуцика, котрий дещицю роздобув був у смітті собі підвечеряти і ось-ось звискне, щасливий, що завдалось. «Та ні, – озвався урешті. – Минуле це не цікавить». І тут пейзаж оглашає заливистий сучий гавкіт.
|