IДощ в Роттердамі. Сутінь. Середа. Стискаю парасоля, звівши комір. Чотири дні чинило місто опір погибелі під бомбами. Міста не люди, що бояться попомокти під час дощу. Їх вулиці, доми не вільні божеволіти, як ми, і, падаючи, не жадають помсти. IIЛипнева днина. Капає зі вафель на брючину. Дзвінкий дитячий гурт. Впадають в око розміри споруд. У Корбюзьє те спільне зі Люфтваффе, що нівелір нагадує приціл і на меті – нове лице Європи. В чім знавіснілі хибили циклопи, те довершать тверезо олівці. IIIЯк час не гоїть куксу, в инший чин, як засіб сторонитися від цілей, ятрить. І поготів – допоки ціле. Ніч. З приводу тридцятих роковин по-літньому рясні зірки у вікнах; двадцятий поверх, ми п’ємо вино – на рівні, опанованім давно невидимими душами невинних.
|