Із циклу «Частина мови»Еге ж, пригріває. В пам’яті, що оддаля, долівіч по межі добрий злак не звидиш. Уявляєш і Південь, де уже, мовляв, висівають сорго, мати б знаття, де Північ. Земля з-під лапки грака парує, м’яка, грузька; пахне тесом, живицею. І терпко мружачись від разючого сонячного пучка, бачиш зненацька воскову щоку клерка, метушню в коридорі, емальований таз, чолов’ягу в жованім капелюсі, що супить брови, і, впритул, фотоспалах – вихопити не нас, а обм’якле тіло в калюжі крови.
|