Із циклу «Частина мови»У містечку, де смерть виїдала плішинами шкільні карти, бруковиця лискуча, як фіш лускатий, на столітнім каштані тануть тужаві свічі, і чавунний ліс німує на чуті кличі. У віконній марлі, вицвілій після стільки літ і прання, ранки гвоздики і стрілки кірхи; оддалік деренчить трамвай, як в часину ону, та ніхто не сходить з нього до стадіону. Безумовний кінець війні – це чималí печальки віденського стільця зі сукенкою білявки, та крилате дзуміння сріблястої кулі в липні, велелюднім у небі – прямцем на Півдні.
|