Із циклу «Частина мови»Дерев’яний лаокоон, кинув під ноги гору з пліч, підставляє їх велетенській хмарі. З мису налітають пориви різкого вітру. Голос укоськує ще слова, верескнувши, у рамцях смислу. Розверзається небо: цівки, сукані у канати, ляскають спини горбів, як лопатки в лазні. Середзимеє море ворушиться за руїною колонади, як солоний язик за вибитими зубами. Одичавіле серце б’ється ще за обидва. Чи, перебоєм жахане, задкує, бокує – спурхуючи фазаном1. За добіглим днем ціпеніє наступна днина, як підмет зі присудком безпідставним.
1 Абревіатура, послідовність кольорів веселки.
|