|
Колись ми газон поливали з лійки. Комара поціляли зі трьохлінійки. Низали на палю жука без жалю. І жук не дзумів, і комар не жалив. Тепер поливають нас, і все рідше – ливень. Нині всяк увіткне нам в ребро свій бивень. Щодо жука і його дзуміння, всюди рої машин унаслідок потепління. Певно, час добіга; і не вкруг, а прямо. І спереду, кажуть нам, не гора, а яма. І повістять приїжджі з тамтих далека, що погода там ліпша, коли нам кепсько. Був, здається, музей, де, і ми, бувалі, зауважили якось шедевр «Не дaлі». А чи був це музей? І чи річ у назві, нині бачене маючи на увазі? Чи податись в Іспанію, де іспанці шаленіють від боксу і люблять танці, коли вони ставлять ногу, як розу в вазу, і коли убивають бика – то зразу. В тім бо і річ, що нагар в моторі. Що – преначисто вимиті – важим, як мармурові: так панелей обтісували каміння каблуком, що не ми́нем окаменіння. Ліпше, певно, лишитись. Лежма, на свіжім сіні, щоб плавець при свічах у теплім, як суп, басейні, перш, аніж крапельці з вій зронитись, знав, де найти нас, рішив наснитись. Схоже, і небо захмарене бентежитиме пілота: мовби хто витирає там, буцім фото, щось, нічуть непоступливе щодо сили світла тому, що в душі носили.
|