|
Відкіль до нас прийшла зима, не знаєш ти, ніхто не знає. Умовкло все. Вона сама холодных губ не розтискає. Вона німа. І без потуг її затятости не зломиш. Тому бо кожен рух і звук ти жадібно узимку ловиш. І легіт вітру опостінь, і даху шоркання з хмарками. Після, як порохня мостин, рипучий сніг під каблуками, а потім – скрип і стук лопат, і бляклий дим, і мерзлі віти... І навіть тихий снігопад, не має відповіді – звідки? І ти, ввійшовши в теплий дім посвяченим у таємничість, не годен дати звіту в тім, що десь могла вона чаїтись: в прольоті сходовім, в стіні, в цеглині, в комірчині поряд, а може, у ріці, на дні, куди не проникає погляд. Можливо, у нічних дворах, на горищах, припалих пилом, в забитих дошками дверях, в підвалі темнім, відсирілім, у комірчинах зі сміттям... Можливо, це її тіснило, вона набідувалась там, і все заполонила. Або, бідова на манір юрми думок і слів неясних, вона зійшла з високих гір, з вершин, завідомо прекрасних: там вічний лід, там вічний сніг, там вітер звив на скелі ложе, куди не зійде чоловік, ані орел злетіть не може. Ба, чом і ні. І, позаяк твій комір зведений – за довід, хіба це не одне, відтак: непевна тінь і вічний холод? І ціпеніння від тривог, подобою, нехай німою, одному почуттю на двох у стані видатись зимою. Еге ж, без видимих причин, як ті хмарки в небесній сині – рої речей і речовин або істот – в суміснім чині – стихії жару і води, захоплені своєю грою, щомить дають свої плоди, ба, несподівані порою. Буває, лід сильніш вогню, зима буває довша літа, буває, ніч диктує дню, і мла долає силу світла; буває, сад гінкий у віть, але плоди, якщо і знімеш, то взяті ожеледдю літ, коли заціпенієш... ...І люди всі, і всі доми, ще теплі, по сусідськи відчують подихи зими, не відаючи, звідки.
|