|
Ото і свіжости – що у квіток в її руках. Що їх – омани, що свої жалі з жагою будучини. Карий взір проникає і сюди, де ані ваз, ні натяків води. Лишень гербарій. Тому – і складчатість. Сперва – уста, тоді – бордова, з іскрою, тафта, як полог, що задовго висів, приховуючи механізм ходи з безвихіді. Глухі кути бентег провидців. Нога в панчосі з плавленого скла блищить, хутка подолувати вплав Босфор і вимагаючи асфальту Європи, чи жадає, назворот, роздолля Азії, пустель, щедрот пісків, базальту. Камея в декольте глибокім. Під камеєю – мережний вислід літ, не чіпаний тамтих світилом, дві випуклості від ключиць, подібні вилицям у лиць і їх білилам. На килимі за спиною – клинки кинджалів? Ні, її ж роки, десятиліття. Уві снах – Петрови чи Сидорови, навіть не кажу за Іванових, бо не опишу пять літрів крови. Що бачимо тепер? Зима. Стамбул. Усмішка консула. Настійний гул юрми з базару. Мінарети класу земля-земля або земля-чалма (в Писанні – оболок). Зурна, сурма плекають расу. Плюс капелюшок типу лопухів в провінції і кольору мохів. Базіка з пензликом. Фотель. Британці такі виготовляли, чи – а-ля. Амур на тумбі: жаль, одна стріла у сагайдаці. Мальованим заціплим ротом лице волає «потім». «Потім» миліш, аніж «тепер» і ніже – «тоді»! А полотно – певняк, що трапите туди, куди ніяк не трапиш инше. Боги так діяли, вселялись то в рослину, то у камінь: до появи першої людини. Себто – інерція метаморфоз з сієною, з краплаком роз – кивне з портрета, а не сама вона. Вона сама зістаріє, зійде з ума, помре слабуючи, під колесом, від кулі. А там, де не цінуються тіла, вона залишиться яка була тоді в Стамбулі.
1 Ritratto di donna (італ.) – жіночий портрет.
|