|
Ось вам заціпле місто: окаменіла мла. Геометрія в млі оплакує геометра. Спершу ви чуєте тріо, затим – піаніно негра. Ріка, хоча не замерзла, все-таки не змогла дістатися океану. Витіюватість рік впадає до віч у місті, коли навколо рівнина. Дерево без коріння палає, як і торік. Ріка блищить, як чорний лак піаніно. Скрипи за крок позаду лаштуються до ноги. Це – ефект перспективи, а не убивця. Пара років тут обертає учора в завтра. І площа, як грамплатівка, дає круги вкіл штиря обеліска. Трапилось щось зі сто літ тому, і появилась віха. Віха успіху. В принципі, ви – ніхто. Ви – їх луна якомога тиха. Сніг летить, як попало; диктор бубнить: «циклон». Не покидайте бара, не покидайте бара. Автомиша фарами і толоку колон напріч збавляє глузду, мов слонів Ганнібала. Вколо – пустеля, чула на сміх вдови. «Бебі, не йди...», – слух впізнає Синатру. Це відлуння у запису; мла, силует сенату, нудь і юга довкіл, температура, ви. Ось вам лице вкруту, ось вам його гніздо; цей жовток в шкаралупці, тріснутій після стужі. Ваше таксі на шосе обганяє також ландо з вінками, рухоме заледь по смузі в той же бік, що і ви, нехотя, далебі. Все це – ефект периметра, зов околиць, цоколів передмість, вилаяних уголос тепловозами, вітром, докорами судьбі. І ген-ген – океан. І жодної віхи сторч, плоска місцина, де ні будівлі. Де робити нічого, якщо в деннім світлі лікар ви, зодчий, історик, актор, і, тим паче, відлуння. Всує кочує згук простором. Той чує тільки суму здійнятих хвиль, беспрецедентність шуму, котрий подолує лише звук від сурми Гавриїла. Ось вам повний набір горизонтальних ліній. Майже ресора світобудови. Нею й петляє соло Паркера: просто инший напір, ніж у архангела; з нежитем, як-не-як. А далі, північніше, на пленері провалюється і виринає сейнер, як церква, що губиться у полях.
|