|
Пісню щасливу зими на пам’ять собі візьми, щоб линули наздогін звуки її радінь; місцина, куди як міг біг, не чуючи ніг, щастю твоєму в масть в рими щоб уляглась. Віддих дудою губ уберіг щоб погуб, як від пилу збавля оченя янголя. А іззовні – провал твоїх зим укривал, тих, що після відлиг не вибілює сніг. Отже, іде весна. Іч, як крівці тісна вена: лиш полосни, рине море весни. До безсмерть нас нести повінню самоти відпливуть в двійко уст парні рими осмут. Пісню радінь зими на пам’ять собі візьми. Те, що чулось у ній, не лунає в сумній. В ній чистіші сльози ожеледі лози, де твоя, серед віть, радість життя тремтить.
|