(З поеми «Хода»)Уже кватирку сіпає Борей. Все рідше чути брякання дверей в квартирі, мов обмерлій до обіду, і пошта в скриньку падає сусіду, і напади нудьги тим пак взнаки, що телефон скупіший на дзвінки. Тепер півроку жити в темноті, долоні гріти лиш на животі, Удень писати, сутіні на зло, дивитися, як иній білить скло, немов дитина, дням радіти тим, коли не оминуть знайомці дім. Настали дні прозорі, ніби свист сопілки або флейти. Падолист під инеєм заціп і околів, а зі розбухлих тенісних столів на березі, біля фінляндських дач злітає вік, як пластиковий м’яч. Так вийти в передмістя, і назад приємно завітати в Ленінград, у глиці пофутболивши шишок, серед кашне і мокрих хусточок, газет і пальт, їх стійма комірів, і картузів, насунутих до брів і барв затоки цинкової, ниць – кав’ярень мимо – цинкових зіниць... Добігти і розмові на порі, у достобіса виморочній грі, де гасла і речівки – все не те, де – прощавай моє мораліте (і розум – білка в колесі подій). Якого біса, друже дорогий! Аби і книжний черв, і менестрель кивнув услід гуляці: «Мудрагель!» і реготнув, а дехто у юрбі «куди воно» – поспівчував тобі. То що там на затоці – цинк води і вмерзлі в ріні берега сліди, розбухлі дач покинутих столи, вода, пісок і щоглові стволи, і вітерець ялозить по корі. І підсумок розмови на порі: коту кохання – темний лантушок. До ніг коханців падає сніжок.
|