|
Владіміру Уфлянду
Не було ні Іванова, ні Сидорова, ні Петрова. Був тільки зелений луг і на нім корова. І бігла сталева лента вагонів з тамтих теренів. І в однім із них їхав у відпустку дехто Семенов. Час ішов, позаяк. Час, далебі, ішов би, не будь ні корови, ні лугу: ні зелені, ні утроби. І бодай Іванов, Петров, Сидоров ся б явили, а Семенов би їхав мимо в автомобілі. Задумаєшся помалу і, кинувши погляд лугом, глипнеш і тетерітимеш – буцім на глум полудам: якщо нерухомість нам бачиться матір’ю просування, то чом у них різні вирази існування? І не тільки лиця, а й утілень їх, поєлику? Схожість у них тільки в тім, що нема їм ліку, допоки існує Семенов: допоки він, виплід глюку часу, існує настільки, що їде ось у відпустку; допоки мукає потяг, вагон зеленіє, зіллям корова сита; допоки час іде, а Семенов їде.
|