|
Якову Гордіну
Пак, не в торгових справах взагалі, лишаючи в чужих кутах кулі своїх жалів, ні світ-зоря, впритул, з гірко́тою у роті, на тверду поверхню я ступив в чужім порту. Була зима. Зернистий сніг сік щоку, а земля чорніла, білих зерен буцім для. Ревун хрипів щосили навсібіч. Іще в парадних ціпеніла ніч. Я рушив пріч. О, ці земні міста в досвітній час! Готелі вимерлі. Недвижність чаш, пітьма в очах сліпих богинь. Крізь вас не гріх проникнути нагим, докіль державний не почнеться гімн. Густий туман гортав квартали, як читач – роман. В тяжкій облозі крижаній Лиман, що той язик материка, взнаки сірів; вгорі – півплями, півмазки, пливли хмарки. По сходах зо добрячий хмарчос завдовжки, наче той матрос чи той мальпост, вверх, деручи поруччя нігтем, скули срібнячи як фіш лускою сліз, я волочивсь. Один як перст, як в ступі просторіні вкляклий пест, апостол зміни місць – казав поет вітчизні спину і лице тому, в чию не випадало бахрому гайнуть йому. Зі чавуна він був відлитий, буцім пахана над рухом голос віщував: «Хана пересуванню!», а з того кінця землі подтакнув подзвін бубенця шматком свинця. Податлива іззовні даль, заточена в чітку горизонталь, вві млі синіла, оголивши сталь. І я відчув, як чоботи – жорства, на вишкіл маршовий «раз-два», протест єства. Авжеж, і скронь його торкав, і вилиць аквілон, теж радше спозаранку, і резон чкурнути геть – читався по губах; він також відчував, що справи – швах на шальках ваг. І він, авжеж, чекав на те, чого ти ждеш від долі: волі. Простору без меж, як хвилі, котрі бог безкраїх нив ховав від нас ревниво; втім, змінив на милість гнів. Грек на фелюці прямував в Пірей без вантажу. І упирі з трієр вивалювались зі страмних дверей, як чорний пар, на стоптаний здовж-поперек бульвар. І я там був, і я там в сніг блював. О, виднокруг, де сердце зазвичай скидало в’юк, цей інструмент держави, відки звук в світобудові – геж, не сорок сороків, тривалістю у череду віків, а брязк цепів. І світ відлив це брязкання в того, хто не відплив, того, чиї зронили кілька слів – «Стихіє вільна, прощавай...» – уста тюрмі широт, де кануло життя без вороття. Катма у нашій мові узнаки відмов собі й від себе, як рядки тужливі мимохіть, щоб від руки копіюватись вік. Так набігає на пляж в Ланжероні хвиля, і вона їх плин сповня.
|