|
За віком я би посідав уже пост в уряді. Не по мені лише а) їхніх цифр стовпці, б) їх інтриги, в) габардинові цупкі вериги. За демократії чи в пазурах тирана, з обіймів й виспані, встають миністри рано, і мало в світі що огидніш спозаранок, за пухлі течки їхні й зав’язки на бантик. Нестерпні їхні килими – самим узором вітіюватим зі його підзолом зі мікрофончиків, з безбарвним пилом мішаних – поживи пагонам могутнім діл намічених. Тим пак дратує зір фільонка з плінтусом, коричневість ця, прямокутність з примісом освічености; цей рельєф вівса з пшеницею і контури держави форми шніцеля. Ні, я зажду з посадою міністра. Все хутко обрида мені, що прикро. А ще – непам’ять на імeна та по батькові. Либонь, це отроцтва взнаки гріхи онанові. Коли з вітчизною стосунки усвідомлюю, я впізнаю її в лице, тим паче – голою: лице в неї – моє, і я второпав це. Катма, пак уряду, що так себе соромиться, чи я – не член його. Звиняйте, різко мовлено: мені, нівроку, щось таки пороблено, чого не виправиш ні виборчими списками, ні жодним кодексом, ні просто різками. Лиш ті вдостояться звання громадянина, хто в жодний чин не покладеться ні на кого – від урядовців до наркотиків – за винятком хіба самих себе і ходиків, хто їх затятіш і не згоден з роллю гвинтика, щоб де – цілком природна річ, чи – дич яка, не смів з-за спини натякати усевидячий портрет начальника з цвяха, від жаху ціпнучи.
|