|
Шум зливи притлумляє, далебі, салют мімози з пилом по кутах. Як ножицями вісімки – в добі вечірнє обнуління від «тік-так», і талією вужча циферблат, подобою гітари – й поготів. У тої, що дає гітарі лад, волосся бант скидається на гриф. Її долоня пеститиме шаль. А пасемець торкни її, чи пліч – і кріпне, і вилунює печаль; і нікуди втекти осмуті віч. Ми тут самі. І, окрім віч, щораз дне одного напроти, у пітьмі більш нічому поєднувати нас у скісно заґратованій тюрмі.
|