«З лютого по квітень»Кущу шипшини щовесни не йнятиметься знати точно торішній вид: своєї барви, кривизни у відгалужень і того, що кривило віть. Ледь світ, горожі саду свій і чулий у прутах чавунних до чину зла, він шпетить зиму, буревій, він запевняє, що не будь їх, проник би за. Він корені пустив собі у суглинок, у листя тлінне, відтіль і квіт. Не воскресіння, далебі, не чистоти, і, поготів не любови плід. У клопоті за свій мундир зі зелені, за імовірний бутон, за тінь, він бачить світ на свій манір; і світ не дуже оковирний на тлі прутів. Голки в безлистій наготі він тицяє у металічні списи – в іржі горожі ні вряди-годи нема у березні та квітні йому пожив. Утім, така палка жага свій прах зужити у горнило, живить нутро, чиїмсь устам і помага розціпитись. Найти чорнило. Узять перо.
|