Із циклу «З лютого по квітень»В пустім, закритім на просушку парку вівчарка мов під’юджує хазяйку – теж без угаву снуючи вкружки старечих рук, що лічать петлі светра, і вітер, коливаючи дерева, волоссям бавлячись, щадить думки. Хлопчисько, сподобивши на рулади з-під палиці горож узірні ґрати, біжить зі школи, і рожевий шар сідає у розгілчасту корзину, у тіні клумбу рядячи озиму; і тіні угамовують пожар. В провулку тиш, як у пустім пеналі. Уламки льоду, линучи в каналі, дрібній рибиці – буцім ті хмарки птахам, але навзнак неоковирніш, над ними міст, як нерухомий Грінвіч; і дзвону гул стоїть оддалеки. І годі невичерпної безодні, чиї щедроти зору безкоштовні, і ти щасливий, і живий, віч-на- віч з нею, пак. Одначе малувато птахів цю вéсну: саме нотувати адреси їх, і, в святці – імена.
|