|
Відмовою в ліку скорботному – жест щедрот – скупієві на ролю! – стискаючи простір в подобу розхресть, де сіпався плазом од болю, що смертно упитий кравець, у чаду, як латку на пірване плаття, зі спудів твоїх горизонтів кладу на відрух лукавий закляття! Провулки, задвірки – числом без кінця, баюри, пустир, палісадник, – любові твоєї майбутні місця, давно, як трагедії задник, омешкав я так, що бодай тобі з ким не випало зводити ложе, все вийде, як храму на крови взнаки, безплідністю спільною схоже. Прийми безвідсотковий мій чистоган розлуки на шлюбних голубок! За кращі часи піднімаю стакан, як п’є інвалід за обрубок. Життю попускаючи узи-вузли, лишися і з ним солідарна: не м’якше собі в поголосках стели, як листя мені календарне. І мертвим я буду нагальнішим для тебе, чим свічадо озерне: не діжде чистішої правди земля, за ту, яка зір і наверне! І виб’ється в колос утоптаний злак, і когут запіє послідній, і ширші зіниці круги позаяк, підуть по тобі, здаленілій. Як глушена риба, не чуючи дна, таким собі привидом требним, як тіло, зотліле раніше рядна, як тінь моя, дражнячись з небом, згукнеться у казна-якій стороні тобі, як бувалий месія, і корчитись будуть на кожній стіні у домі, де дахом Росія.
|