|
Не вестиму ліку скорботного – жест, либонь, – широти в недоборі! – стискаючи простір до місць, де я щез, плазуючи, схоже, від болю, мов кравець, що спився, й забув про біду, як латку на панове плаття, зі споду твоїх горизонтів кладу на цю ось рухомість закляття! Провулки, задвір’я, замістя – твою адресу – пустир, палісадник – місцину, де житимеш, обрану, всю давно, як трагедії задник, обжив я настільки, що, де б для кохань собі не воздвигла ти ложа, все буде фундаментом з крові під храм загальною марністю схоже. Тож, ось мій відсоток, готівку міняй розлуки на шлюбних голубок! За щастя лехаю прийдешнього дня, як п’є інвалід за обрубок. В житті, на різницю звернувши мосли, тримай з ним і крок солідарний: не м’якшою плітку собі постели, ніж мій падолист календарний. І мертвим я буду істотнішим для життя, ніж горби і озера: ховає бо правду не більшу земля, ніж та, що для зору отверзлась! В тилу твоїм кожний розтоптаний злак здійметься, як зашморг лядащий, і кола зіниці, як йтимеш навспак, розширяться вслід тобі тяжче. Мов глушена риба, спливаючи з дна, кочуючи – привид по требах, як тіло, зотліле раніш від рядна, як тінь моя – першим хто – з небом, усюди дзвонити почне по мені тобі, як справдешній месія, і корчитись буде на кожній стіні в будинку під дахом “Росія”.
|