|
З пащі лева ручай не сюрчить і не чути рику. Гіацинти цвітуть. Ні свисту, ні крику, ні тобі голосів. Нерухома листва. І обстава ця ніби і осторонь грізного лику, і нова. Пересохли вуста і гортань проржавіла: метал, до речі. Ба, заглушений напріч кран перетечі у гущавіні сховку, в кінці хвоста, кропивою оплутаний вентиль. Настоявся вечір; неспроста тіней тьма оточила фонтан, буцім леви з хащі. І – уплиг до скрушного сородича в центрі чаші, – гайда через бар’єр, сновигають круг недарма. Лижуть морду та лапи свого вожака. І, що м’якші, то нема Їх темніш. Залюбки він, урешті, зливається з ними увесь і оживає, зістрибує вниз. І орава, в бентезі чезне разом у млі. Ба, зірки криє хмара в півнеба, і гадці тверезій узнаки у шитві звисока – адже краплі на лавиці в поміч крадіжці – сам поплічник отій потрочі, крадій вожака. Сіє дощ над землею навкісні косиці, буцім сіті плете або кліті котятам, левиці без вузла і цвяшка. Теплий дощ моросить. Ним, як леву, гортань не остудиш. Ти не будеш жаданим й забутим не будеш. І тебе в пізню пору з землі воскресить, коли чудиськом був ти, збіговисько чудищ. Повістить з ким ти збіг дощ і сніг. І відступлять застуди, все одно тут нічліг твій і ніч – оберег. Бо нема самотини незглибніше спомину чуда. Так вертаются з волі до тюрем бувалі там люди і голубки – в ковчег.
|