|
З пащі лева струмок не дзюрчить і не чути рику. Гіацинту квітки. Ні свистка, ні крику, жодних тут голосів. І незрушна трава. І чужа обстановка оця для надгрізного лику, і нова. Пересохли вуста і гортань проржавіла: метал – не вічний. Просто кимось тут щільно кран загвинчено, що ховається в кущах, десь край хвоща, кропивою огорнуто вентиль. Спускається вечір; із куща сонм примар вибіга до фонтану, як леви з хащів. І оточують родича, спить що у центрі чаші, над бар’єром стрибок, починають забіг притьма, лижуть писок і лапу свого вожака. І, чим краще, дужчий чман тьмарить образ. Ні з ким іншим – ось він зливається з ними і раптом оживає, стрибаючи вниз. Товариство ж одразу забігає в пітьму. Небосхил зорі в хмари сховав, і хто мислить тверезо, той ясир вожака нарече – бо ж на лавці вже зблиснули перші краплини – той ясир вожака нарече наближальним дощем. Дощ на землю іде і навскісно летять його линви, у повітрі будуючи сіть а чи клітку сімейці левиній і без цвяха ачей. Теплий до- щик мрячить. Ним, як леву, гортань не остудиш. Ти коханим не будеш й забутим не будеш. І тебе в пізній час із землі воскресить, якщо чудиськом був ти, компанія чудиськ. Розсурмить, що ти втік, дощ і сніг. Без чогось до простуди, все одно ти прийдеш у сей світ на нічліг. Бо немає самотності більше, ніж пам’ять про чудо. Так в тюрму повертаються ті, що бували в ній, люди і голубки – в ковчег.
|