|
Щойно инде надибуєш кам’яну траву, оковирнішу в гладі мармуру, чим наяву, чи запримітиш фавна, зомлілого в вовтузні з німфою, вдвох у бронзі щасливіших, ніж вві сні, можеш роняти дрючину зі натруджених рук: це Імперія, друг. Пломінь, етер, вода, фавни, наяди, звір, взяті пак, у природі, у голові, – допір все, що намітив Бог і недоміг кагал звивин, зійшло у камінь або метал. Це – речей самкінець, це – за крок до мети дзеркало, щоб ввійти. Стань до вільної ніші, випростай тілеса і бач, як віки минають, як вищезають за рогом, а у паху зеленіє мох, і опадає на плечі пил – ця смага епох. Згодом одіб’ють руку, і голова зі пліч скотиться умлівіч. І зостанеться торс, безіменний, заціплий м’яз. І по тисячі літ хіба яке мишеня з ламаним кігтиком, бо таки граніт, вийде зі ніші в сутіні, пискне й подріботить через дорогу, ніже діжде в норі ночі. Ніже зорі.
|