|
Ім’яреку – від мене – тобі, бо не стане за труд роздобути тебе з-під надгробку, тож – від аноніма, як по справах отих: через те що з каміння зітруть, так і з огляду, що нагорі я і, окрім каміння, я занадто далеко, щоб ти розпізнав голоси, ще й езопову феню у вітчині білих голівок, де навпомацки й слух наколов ти свої полюси в злих короликів космосі мокрім і дудок пискливих; ім’яреку, тобі, одинцеві кондукторки од чи то Духа Святого, чи з вихором вулиці в крові, хапунові книжок і творцеві найкращої з од на падіння А. С. у мережки в поділ Гончаровій; слововержцю, брехлу, витискайлу дрібної сльози, що обожнював Енгра, трамвайні дзвінки, асфоделі, білозубій змії в колонаді жандармів кирзи, одинокому серцю і тілу без ліку постелей – хай лежиться тобі в оренбурзькій хустині з тепла в нашій бурій землі, труб місцевий пройдисвіту й диму, на житті розумівсь, як на квітці гарячій бджола і на смерть ти замерз у параднику Третього Риму. Може, хвіртка в Ніщо є найкраща в твоєму житті. Ти, людино бруківки, сказав би, що кращих не треба, за рікою в пітьмі пливучи у безбарвнім пальті, чиї застібки з розпадом лиш і зосталися в тебе. Марно в рот заглядає Харон – адже драхми в землі, марно хтось просурмить нагорі в свою дудку тужливо. Посилаю тобі безіменний прощальний уклін з берегів невідомо яких. Бо тобі й неважливо.
|