|
Він тут бував: іще не в галіфе – в пальті зі драпу; стриманий, сутулий. Арештами завсідників кафе затим до решти, світовій культурі воздавши мстою (не комусь, – о, ні, а Часові) за ницисть існування, за кепську каву, злидні та змагання у двадцять дне, при всім неталані. І тою мстою похлинувся Час. Тепер тут людно, посмішки, розкутість, гримлять платівки. Ба, усякий раз, перш, аніж сісти, тягне озирнутись. Все – пластик, нікель – дух уже не той; в тістечках посмак бромистого натру. Бува, під закриття, після театру і він заходить, вже інкогніто. Коли він входить, зводяться усі. Одні – по службі, деякі – від щастя. Кивка його долоні від зап’ястя що ті заціпеніло ждуть, що ці. Він каву п’є – пахкішу, ніж тоді, і їсть тістечка сидьма у фотелі, такі смачні, що мертві поготів підтакнули б «О, так!», при сім воскреслі.
|