|
Він тут бував: іще не в галіфе – в пальті із драпу; стриманий, сутулий, що згодом всіх завсідників кафе пересадив од імені культури. Він цим помстився начебто (не їм, а Часові) за бідність і підказки, за каву кепську, за нудьгу й поразки тим, хто в очко відважно бився з ним. І час поглинув помсту цю. Тепер тут людно, галас, голосно сміються, грім платівок. Та щось штовха тебе, перш ніж за столик сісти, озирнутись. Пластмаса всюди, нікель – від і до; у кремів – присмак бромистого натру. Він часом, по виставі із театру йдучи, буває тут – інкогніто. Коли він входить, всі вони встають. Одні – по службі, решта – то від щастя. І порухом долоні від зап’ястя він повертає затишок всьому. Він каву п’є – вже зовсім не таку, й рогалик їсть у кріслі з інтересом, – такий смачний, що й мертвим до смаку припав би, коли б мертві ті воскресли.
|